Таких бійців, як наш сьогоднішній співрозмовник на псевдо Хохол, в народі називають «патріот до мозку кісток». Він народився у Борисполі, але більшу частину свого свідомого життя провів у Запоріжжі, де мав свій бізнес, займаючись продажем і встановленням металопластикових вікон. Там, у Бердянську, Хохол уперше відчув запах війни — коли у 2014 році терористи взялися «визволяти» Маріуполь, що у двох годинах їзди від будинку нашого героя…  

Хохол не зміг залишатися осторонь та долучився до батальйону «Донбас». Воював у Бахмуті, пройшов полон в Іловайську… Два роки тому Хохол став під прапор «Сафарі». Спершу він був штурмовиком, а в минулому році, коли було створено Об’єднану штурмову бригаду Національної поліції «Лють», опанував нову посаду — коригувальника вогню мінометної роти. З тих пір уже майже рік боєць разом з побратимами б’є ворогів на сході України. Нещодавно, під час виконання бойового завдання, нашого героя було поранено… 

Розкажи, як отримав поранення і почуваєшся зараз?  

— Ми їхали на позицію і зупинились на одній з контрольних точок, щоб дізнатися ситуацію в небі. Там потрапили під артилерійський обстріл. Нас врятувало те, що вчасно вийшли з автівки. Я знаходився за «колесами», тому мені, можна так сказати, пощастило найбільше — отримав контузію і струс мозку, луснула барабанна перетинка: через це я практично не чую на ліве вухо. А от хлопцям менше пощастило, вони отримали осколкові поранення і рвані рани.  

Ти починав у «Сафарі» як штурмовик, але, зрештою, перекваліфікувався в мінометника. Чому вирішив змінити спеціальність?

— Так, я починав штурмовиком. У складі тоді ще спецпідрозділу «Сафарі» брав участь в операціях на Харківському напрямку. Там отримав першу контузію– поруч з тим місцем, де я перебував, розірвалась міна. Після цього ми «працювали» на Запорізькому напрямку. На той момент я вже був снайпером. Після того, як у штурмовому полку «Сафарі» бригади «Лють» сформували мінометну роту, я вирішив спробувати себе на позиції коригувальника вогню. Власне, саме цим я займаюсь зараз, коригую усі наші мінометні засоби. 

Що важче: штурмувати чи коригувати вогневі засоби?  

— Напевно, штурмова робота найважча, адже піхота завжди йде попереду і практично завжди вступає в прямий контакт з ворогом. Якби парадоксально це не звучало, але останнім часом, нам, мінометникам, дістається так само, як штурмовикам. Якщо «русакам» відоме наше місце знаходження, то по нам летить все, що є в їхньому арсеналі:  авіація, важка артилерія, міномети. Рашисти розуміють, що ми їм несемо смерть, тому снарядів для нас не шкодують 

Чи ведеш ти власну статистику вбитих окупантів і знищеної російської техніки?  

— Ні, такої статистики немає. Можливо, тому, що ми знищуємо ворогів цілими групами, і не завжди виходить порахувати точну кількість «двохсотих». Особливо зараз, коли на Торецькому напрямку окупанти горять десятками. 

Розкажи, як старожил «Сафарі», на якому напрямку було працювати найважче, і в чому полягали складнощі в роботі? 

— Важко було на Харківщині та Запоріжжі. Однак на Запорізькому напрямку воювати було значно легше, аніж зараз на Торецькому, адже у рашисти тоді не мали стільки ударних дронів. Натомість, на Торецькому напрямку справжнє пекло. Бувало таке, що вдень росіяни скидали на наші позиції до сорока КАБів. Попри все, ми тримаємось, і даємо гідну відсіч окупантам. 

Чому пішов добровольцем у 2014 році?  

—  Після того, як ворог окопував Маріуполь, я долучився батальйону «Донбас». Ми брали участь у звільненні Бахмута, воювали в Іловайську. До слова, там, в Іловайську, я втратив дуже багатьох друзів і потрапив в полон, де пробув півроку. Наступного дня, коли почалось повномасштабне вторгнення росії до України, нас відправили на Житомирщину, де готували до завдань на кордоні з Білоруссю… Після цього у моєму житті з’явився полк «Сафарі». 

На твою думку, що потрібно Україні для перемоги?  

— У першу чергу, нам потрібні люди, здатні воювати. Навіщо нам шалена кількість техніки, літаків, танків, якщо не буде кому ними керувати? Крім того, хлопцям на фронті теж треба відпочити і відновитися, щоб з новими силами піти в бій. На мою думку, чим довше чоловіки вагатимуться йти воювати, тим більше шансів буде в росіян, щоб затягнути цю війну на роки… Коли росіяни наступали на Київ — люди об’єднались і загнали ворога на болота. Можливо, треба знову згуртуватись і, нарешті, повернути окуповані землі!?