Правоохоронець народився в місті Чортків. Зростав без батька, мати працювала економістом.

Захисник з позивним «Мацей» з дитинства прагнув справедливості, а за орієнтир йому правив кодекс лицарської честі:

«Мама з дитинства привчала мене бути відповідальним, вчила жити чесно. Закінчивши школу і технікум, я вступив до Львівського державного університету внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ… Шістнадцять років пропрацював міліціонером, вийшов на пенсію, але три роки тому поновився на посаді та працював у карному розшуку Тернопільського районного управління поліції».

Поліцейський каже, що у нього було передчуття, що повномасштабного вторгнення не уникнути. Тому майже перед самісіньким початком війни він перейшов на службу до роти поліції особливого призначення «Тернопіль».

«Спершу ми виконували функції поліцейських за місцем несення служби, а в березні вирушили на схід. Нас готували до оборони Краматорська, але невдовзі перекинули до Золотого-4… Після чотирьох місяців перебування на сході, ми повернулись до місця постійного перебування в Тернополі, працювали на блокпостах і залучались до патрулювань», - розповів боєць.

Однак поліцейському цього було замало, він хотів боротися з російськими загарбниками, звільняти рідну землю від ворога. Тож подав заяву для участі в конкурсі на посаду поліцейського штурмового полку «Сафарі» бригади «Лють».

Боєць згадує про своє перше бойове хрещення :

«Я працював у резервній групі й нашим завданням було відволікати увагу ворога від основної групи. Це робилось, щоб наша основна група могла вийти з поля бою. Під час цієї операції мені поранило руку».

Далі поліцейський працював у групі евакуації : «Всі наші хлопці повернулися з поля бою цілими, хоча й зазнали незначних ушкоджень. Я і мій побратим «Адвокат» отримали контузії…»

«Мацей» розповів наскільки важкими були бої під Золотим-4 та під Курдюмівкою: «Під Золотим-4 нас «крили» з усіх видів мінометів, артилерії та накривали фосфорними бомбами, а під Курдюмівкою «обійшлося» без фосфору».

«Найстрашніше на полі бою — бачити смерть побратимів. Особливо прикро і боляче стає тоді, коли ти розумієш, що твій брат по зброї помирає, а ти нічим йому вже не можеш допомогти…», - з сумом розповідає боєць.

Він переконаний, що до їхнього полку мусять йти лише мотивовані люди, рішуче налаштовані звільнити нашу землю від ворогів: «На мою думку, зараз нам треба об’єднатися і нанести рашистам такого удару, до якого вони не готові, і який назавжди відкине їх «за порєбрік».

Захисника вдома чекає дружина, дві донечки, онука і мама: «Заради них я пішов воювати. Мрію, щоб нарешті ця війна закінчилась, повернутися додому й обійняти своїх рідних…»