Спецпризначенець із Черкащини у складі полку Нацполіції «Сафарі» звільняв Запорізьку область від російських окупантів. Разом із побратимами виганяв ворога на Харківському напрямку – з Куп’янська та Вовчанська, штурмував позиції ворога у Бахмуті.

Зараз Роман Ситник працює інструктором в об’єднаній штурмової бригади «Лють» - готує добровольців, які прийшли в підрозділ, щоб давати відсіч російським окупантам. Війна неабияк загартувала 26-річного бійця з позивним «Стєчкін». Позивний закріпився за Романом, бо серед побратимів лише він має таку бойову зброю.

На початку повномасштабної війни Романа, бійця черкаського батальйону поліції особливого призначення, відрядили до полку Національної поліції «Сафарі»: «У мене сумка була зібрана. Я був у третій роті в четвертому взводі звичайним штурмовиком. Одна рота працює, друга прикриває, третя відпочиває і так по черзі».

У складі підрозділу Нацполіції Роман разом із побратимами воював на Запоріжжі.

Боєць пригадує, як доводилося йти близько шести кілометрів стежками під гору в селі Малі Щербаки у повному спорядженні: «Найскладніше було винести на гору боєкомплект на позиції. Треба було брати на себе стрілкову зброю, бойовий рюкзак, воду, сухпаї, гранатомет, плюс чотири «улітки» до нього та боєприпаси…».

 «Артилерія з обох сторін з усіх калібрів працювала. Я не думав, що війна буде такою, яка вона є. Коли виходиш з якоїсь складної ситуації й повертаєшся живий та здоровий – це найкраще відчуття, що може бути», - каже спецпризначенець.

Часу на роздуми не було, одразу треба було приймати рішення і швидко діяти у бою.

Відбиваючи ворога у Малих Щербаках, бійці знайшли стежку за метрів 400 до позицій російських армійців. Роман пригадує, що знайшли спосіб проїжджати через заміноване поле пікапом - тоді вже було простіше підвозити боєприпаси.

«Ми стріляли по них з гранатометів, вони стріляли по нас з усього, що відомо. Буває трохи страшно, але треба не забувати задля чого ти там …», - ділиться боєць.

Поліцейський зізнається, що війна змінила його ставлення до деяких речей: «Я став більш мотивованим,  до чогось - грубішим. Розумієш, що тобі не треба нічого, лише б усі були живі-здорові..».

Після Запорізької області Роман воював з російськими загарбниками на Харківщині. В першу ж ніч він разом з побратимами зачищав крайні вулиці Куп’янська. За ним був Вовчанськ.

Далі був штурм позицій ворога у місті Бахмут. «Це був контрудар, нам треба було відбити частину території в самому місті. Коли я там був – тривали найжорстокіші бої», - пригадує боєць.

На пекельних воєнних дорогах підтримка місцевих людей, які настраждалися під час окупації, мотивувала і допомагала переносити усі труднощі. Роман згадує: «Коли ми заїжджали у населені пункти - люди на коліна падали, хрестилися, дякували…».

Водночас Роман був вражений масштабом руйнувань, які принесли на нашу землю російські загарбники: «Є мертві села і міста - там немає жодної людини. Особливо на Донеччині».

Тож разом з бойовими побратимами робить усе, аби захистити інші території України від жахіть війни.

Зараз Роман  ділиться бойовим досвідом з новобранцями бригади «Лють», які проходять бойову, вогневу, тактичну підготовку, щоб знищувати російських загарбників.  

«Як інструктор я намагаюся донести до кожного бійця чим побільше корисної інформації, щоб вони не просто виконали завдання, а й повернулися додому живими і неушкодженими – це найголовніше», - каже боєць.

Найбільше Роман мріє про закінчення війни нашою перемогою та повернення до мирного  життя.