«Поле бою не пробачає помилок нікому — ні командирам, ні бійцям, ні медикам», — медикиня штурмового полку «Сафарі» бригади Нацполіції «Лють» Відьма

Наша сьогоднішня героїня Тетяна на псевдо Відьма. Вона понад 15 років працювала у правоохоронних органах на рідній Житомирщині. У січні минулого року Тетяна долучилась до Штурмого полку НПУ «Сафарі» бригади Нацполіції «Лють», під прапором якої воює з ворогами на сході України. Про мрію дитинства, службу в поліції, рішення долучитись до «Сафарі» і поранення на полі бою Відьма розповіла пресслужбі бригади.

-Розкажи, чому вирішила стати поліцейською?

-Все дуже просто. Мій батько був міліціонером. Він частенько брав мене з собою на роботу. Тому, можна так сказати, любов до однострою у мене зародилась ще в ранньому дитинстві. Уже в п’ятирічному віці я визначилась, де і ким працюватиму в майбутньому.

-Як мама відреагувала?

-Мама не дуже хотіла, щоб я стала міліціонером. Все таки, робота ця непроста і небезпечна. Вона ж бачила, як тяжко працює батько. Вона часто казала мені: «В родині вистачить одного міліціонера!». Але я стояла на своєму. Закінчила Житомирське училище професійної підготовки працівників міліції і приступила до служби. Працювала старшим слідчим слідчого відділення, старшим інспектором чергової частини районного відділу поліції, потім працювала оперуповноваженим карного розшуку на рідній Житомирщині. Так, служба в поліції — далеко не казка, але мені подобалось.

-Чому вирішила доєднатися до «Люті»?

-Якщо чесно, то цьому посприяли події з масовим виїздом українців за кордон. Я запитала себе: «Якщо всі виїдуть, то хто воюватиме за нашу країну?». Ні, я ні кого не засуджую! Кожна людина має право обирати, як їй жити і що робити! Я думала, що більшість чоловіків, котрі виїхали з початком повномасштабки, повернуться і візьмуть зброю до рук, але помилилась. Тому, я прийняла рішення піти на фронт і долучилась до полку «Сафарі».

-Яку посаду нині займаєш в полку і що входить до твоїх обов’язків?

-Я -медикиня взводу. Разом з хлопцями ходжу на бойові завдання, надаю першу медичну допомогу пораненим.

-Наскільки важко психологічно жінці знаходитись в епіцентрі бойових дій?

-Важко. Однак я цього не виказую. Радше навпаки, я завжди дію рішуче. Поле бою не пробачає помилок нікому — ні командирам, ні бійцям, ні медикам. На «нулі» завжди треба бути готовим до стресових ситуацій, діяти максимально швидко. Це стосується не лише того, щоб вчасно накласти турнікет, чи обробити рану. Також треба бути психологом, уміти заспокоїти бійця, підвищити голос, якщо цього вимагає ситуація. У моїй практиці був випадок, коли довелося бігти за пораненим бійцем, котрий був дезорієнтований і біг в протилежному напрямку, затягувати його до нас на позицію, щоб надати йому медичну допомогу. Бойовий медик — не лише «перша медична допомога на фронті», а й батько, матір, сестра і брат.

-Твій найбільший страх на полі бою?

Найбільший мій страх — втратити бійця. Навіть після того, як його забрали з поля бою до лікарні, я цікавлюсь його подальшою долею. Можливо, саме той факт, що всі бійці, яким я надавала допомогу, вижили, мотивує мене працювати далі.

- Ти неодноразово потрапляла під ворожі обстріли і навіть отримувала поранення…

-Це було під час бойового завдання у Залізному. О п’ятій годині ранку ми вдарили по руzні, а вже увечері отримали удар у відповідь — вони спалили нашу позицію. Нам довелося відійти. Так сталося, що ми зустріли побратимів з «Луганську-1», які нас прихистили на своїй позиції. Згодом орки влупили й туди. Мені тоді дуже пощастило. Пощастило, що піддалась на умовляння Миколи, так звуть бійця «Луганську-1», присісти на стілець — мене привалило стіною, а він «упіймав» уламки. Якби тоді Микола мене не вмовив присісти, то посікло б мене… Пам’ятаю, коли після цього ми бігли до місця спішування, рашисти крили нас з усього, що тільки можна. Нам довелося накладати турнікети під час бігу. Так, було багато поранених, але всі успішно повернулися на базу. Тепер ми готові до нових викликів. Готові битися за свою землю!