Вуличні бої з ворогом відбувалися буквально на відстані 15 метрів, - боєць стрілецького батальйону Олександр Нарожний з позивним СІД
Олександр разом з побратимами боронив Торецьк. Бій з росіянами вели буквально «очі в очі», відстань була кілька метрів. Під час одного з таких боїв Олександр здобув трофеї: зброю та найголовніше — розшифровку кодів з радіостанцією. За рішучість у критичній ситуації, збережені життя побратимів і проявлену мужність він був нагороджений Срібним Хрестом та представлений до ордена «За мужність» ІІІ ступеня.
До повномасштабного вторгнення поліцейський був помічником чергового в Теплицькому відділені поліції Гайсинського РУП на Вінниччині:
«Я, як всі до війни, не вчився стрілецької справи, тактики, виживанню на позиції — все довелося вчити з нуля».
Відтак поліцейський взявся за самоосвіту: читав книжки про війни, аналізував тактику боїв.
Своє рішення стати на захист Батьківщини Олександр пояснює так:
«Хлопці на фронті не бачать своїх сімей, я мав іти, бо хтось мусить замінити їх. Сидіти вдома і молитися я не можу, на це в мене немає ні часу, ні бажання».
Новорічну ніч Олександр разом з колегами зустрів в Краматорську в очікуванні наказу про перший бойовий вихід:
«Через 10 днів вирушили на позиції у Торецьк. Морози, двадцять днів безперервної напруги, вуличні бої та прямий вогневий контакт із ворогом. Максимальна дистанція — 15 метрів, буквально «очі в очі».
У першого ворожого солдата Олександр відібрав кулемет. Разом із трофейною зброєю здобув мобільні телефони, розшифровку кодів і радіостанцію. Це були цінні дані, що допомогли підрозділу.
Олександр говорить, що без підтримки побратимів - Батаса, Шиви, Мєлі - вони б не змогли вийти з того пекла.
«Я вдячний своїй команді. Кожен робив свою роботу до кінця, без злагодженості й взаємопідтримки ми б не пройшли цей шлях».
З особливою повагою СІД згадує командира батальйону Сергія Синявського. Той умів не тільки правильно розподіляти ролі й бачити сильні сторони кожного, а і вболівав за своїх людей:
«Він дбав про нас, як про власних дітей. Це відчувалося в усьому — рішеннях, діях, словах».
Та за всією жорсткістю війни у Олександра є інша сторона — тиха, тепла. Його завжди тягнуло до музики, до дороги, до відчуття вітру під колесами мотоцикла. Любов до дружини і сина його внутрішній тил, той тихий голос, що давав сили вистояти, коли здавалось, що неможливо.
Він не раз зізнається, що відмовився від багатьох речей, які робили його щасливим у мирному житті. Але зробив це свідомо. Бо є вища мета — захист Батьківщини.
Наразі Олександр перебуває на посаді інструктора із тактико-спеціальної підготовки та передає свій досвід іншим. Пройшов навчання, опанував методики викладання, здобув репутацію вмілого наставника. Його слухають і чують, бо він знає про що говорить.
Його формула проста: «Я хочу, щоб вони вижили. Все.»
